Шевченко – це той, хто живе в кожному з нас
«Шевченко – це той, хто живе в кожному з нас. Він – як сама душа нашого народу, правдива і щира... Поезія його розлита повсюдно, вона в наших краєвидах і внаших піснях, у глибинних, найзаповітніших помислах кожного, чий дух здатен pозвиватись»
Олесь Гончар
День 22 травня 1861 року навіки увійшов до української історії сумною і в той же час визначною подією. В цей день найвидатніший митець України, чиє ім’я знають чи не в кожному куточку земної кулі, назавжди повернувся додому, щоб спочити вічним сном в лоні землі своїх предків.
Передчуваючи близький кінець, Шевченко в своїх творах писав, що навіть думка йому нестерпна про те, що «чужі попи присиплять чужим піском його очі», «холоне серце, як згадаю, що не в Україні поховають». Його друзі художник Григорій Честахівський, брати-літератори Михайло та Олександр Лазаревські вирішили відповідно до волі поета поховати його в Україні. І передсмертними словами 47-річного Тараса були: «До Канева…»
Тарас Шевченко помер 10 березня 1861 р. у Петербурзі і його було поховано на Смоленському цвинтарі. На похороні у столиці імперії Пантелеймон Куліш від імені всіх свідомих українців пообіцяв виконати останню волю поета: «будеш лежати Тарасе, на рідній Україні, на узбережжі славного Дніпра, ти ж бо його ім’я зі своїм навіки поєднав»
Під час відспівування до церкви ввійшла молода пані в глибокому траурі і поклала на труну терновий вінок. Є гадка, що це княжна Рєпніна, яка кохала Тараса Григоровича.
Брати вважали за честь поховати Кобзаря біля стін Канівського Успенського собору, який було збудовано 1144 року, на 3 роки раніше, ніж засновано Москву. Проте Г.Честахівський наполіг, щоб поховали Кобзаря на Канівській горі.
Між іншим, Тараса ховали як парубка: перед труною йшли дівчата у яскравих вінках і стрічках, вишиваних сорочках і голосили… Через кілька днів Чернечу гору стали називати Тарасовою.
1934 року у Каневі відкрили музей, а в 1939-му – спорудили новий пам`ятник. Щоб гранітний постамент і бронзова постать Шевченка не роздавили склеп з труною, треба було точно визначити місце поховання, адже за козацьким звичаєм могилу обложено камінням і дерном, надавши їй округлої форми.
Дощі з часом деформували її, і спеціальна комісія, до якої ввійшли представники НКВС, місцевої влади, вирішили зробити шурф і знайти склеп. Коли члени комісії спустилися у розриту могилу, хтось запропонував відкрити труну, хоч ніхто не мав на це права.
Відкривши першу основну домовину, побачили металевий ящик, а в ньому – красиву труну з віконцем, на якому лежав засохлий віночок… Пізніше жінка, що була в цій комісії, згадувала, що Шевченко лежав, як живий. Присутні перелякалися, бо після 78 років гадали побачити останки. Коли на обличчя поета потрапило повітря, воно в ту ж мить почало просідати…
З часу реконструкції могили 1939 року було прийнято рішення замурувати вхід в склеп залізобетонною плитою, щоб ніхто не турбував володаря Чернечої гори. Навіть німці під час окупації не зазіхнули на могилу.
